11-listopad-gruden-za-2010.pdf

Листопад–Грудень, 2010

Рік XI, Число 11–12 (157–158)

Марія Маєрчик, Ольга Плахотнік:

Повні груди свободи

Ярослав Грицак, Володимир Кулик, Михайло Мінаков,

Олександр Мотиль, Микола Рябчук, Юрій Шаповал:

Підсумки громадянської поразки

Станіслав Кульчицький:

Архіви геноциду

Горас Лант:

Про Шевельова та Якобсона

Андрій Портнов,

Тетяна Портнова:

Жертви і ветерани

між політикою та пам’яттю

Томаш Стриєк,

Вадим Ададуров,

Валентина Шандра:

Чужа історія свого минулого

Індекс 33909

2010

Число 1-2 (147-148)

Обирання післяминулого. На запитання

«Критики» відповідають політологи

Володимир Кулик, Олександр Мотиль,

Микола Рябчук

Григорій Грабович. Плоди «противсіхства»

Євген Мінко. Телебачення чекає сатрапа

Олександр Богомолов, Ігор Семиволос.

Кримськотатарський газетний дискурс:

уявлення про себе

Боуслав Бакула.

Креси без узаємних викреслювань

Оксана Форостина. Символ віри

Всеволод Речицький.

На захист поганого смаку

Анна Лазар. Про вільне мистецтво

революційної сексуальности

Лист: Володимир Кравченко. Без хабарів,

начальства, сміття і Табачника

Богдан Бойчук. Невивчений український модернізм

Тамара Гундорова. Трохи про модернізм в Україні та дядька в Києві

Василь Махно. Врубай свою музику гучніше, якщо можеш

Франк Сисин. Похвальне слово Ігореві Шевченку

Ярослав Грицак. Історія непрофесійного українця

Ростислав Хомяк. Патріот, який не розійшовся з реальністю

Ольга Лагутенко. Мистецтво на межі світів

Число 5-6 (151-152)

Тадеуш Домбровський.

Вулкан жалоби

Влодзімєж Марціняк.

1989 рік і крах ялтинського режиму

Марцін Куля.

«Солідарність» як модель демократії

Іренеуш Кшемінський.

Валенса і польська традиція

Андрій Павлишин.

Якого пам’ятника заслуговує

Яцек Куронь?

Павел Спєвак.

Ідеологічні суперечки та розмови

про пам’ять

Алєксандер Смоляр.

Влада й географія пам’яті

Мирослав Маринович.

Польща й Україна після медового

місяця

Ґжеґож Мотика. Поляки й українці між Волинню й Віслою

Боґуслав Бакула. Нестерпна легкість тягаря

Пьотр Косєвський. Довгі двадцять років

Єжи Єдліцький. Лєшек Колаковський: історія та відповідальність

Лєшек Колаковський. Тези про надію і безнадійність

Число 3-4 (149-150)

Олександр Мотиль.

Контрреволюція Януковича

Галя Койнаш. Демократія-шоу

Тимоті Снайдер. Фашистський герой

у демократичному Києві

Зенон Когут – Іван Химка.

Україністи та Бандера: розбіжні погляди

Володимир Кулик. Неуникний Бандера

Андрій Портнов.

Контекстуалізація Степана Бандери

Олександр Зайцев.

Війна мітів про війну в сучасній Україні

Сергій Мирний. Чорнобиль як інфо-травма

Оксана Юркова. Наука атестованих кадрів

Олексій Радинський.

Культурократія та бюрологія

Григорій Грабович.

Шевченко у критиці Євгена Маланюка

Євген Сверстюк. «Система радянських координат»

Алла Загайкевич. Таємничий концерт

Леонід Грабовський. Мій метод

Марк Бєлорусець, Катерина Міщенко. Маніфест спогадів

Герта Мюлєр. Кожне слово знає щось про порочне коло

Історія та ідентичність невичерпно цікаві.

Інтерв’ю Олександра Мотиля з Аскольдом Мельничуком

Число 7-8 (153-154)

Михайло Мінаков.

Якість влади: спроба оцінки

українських еліт

Андреа Ґраціозі.

Про реальність, етику й політику

Микола Рябчук.

Реконструкція реґіону

Олександр Богомолов, Ігор Семиволос.

Кримськотатарський газетний дискурс:

уявлення про інших

Іван Химка.

Визнання попри знання

Віталій Пономарьов. Дегероїзація Опору

Нікляс Бернсанд.

Безневинність пам’яті

Тамара Гундорова.

Симптоматика «хворого тіла»

Євгенія Кононенко. Дама з химерами

Юрко Прохасько. Дон Кіхот із Коломиї

Лідія Стефановська. Подорожі Пана Коґіто

Костянтин Москалець. Час на дотик

Лист до «Критики»: Франк Сисин

Ірина Шувалова. Можливість неможливого: лабораторна робота Жозе Сарамаґу

Остап Середа. Пам’яті Ярослава Ісаєвича

Андрій Портнов. Історик і його традиція

Україна Модерна

Число 16 (5)

Перекладаючи культуру/

Культивуючи переклад

За редакції

Ярослава Грицака,

Андрія Портнова

та Володимира Маслійчука

(спільно з Інститутом

історичних досліджень ЛНУ)

Український

гуманітарний огляд

Випуск 14

За редакції

Наталі Яковенко

(спільно з Товариством

дослідників Центрально-

Східної Европи)

Київська академія

Випуск 8

За редакції

Наталі Яковенко

(спільно з Товариством

дослідників Центрально-

Східної Европи)

Змiст

Східна Европа втрачає свободу

Відозва до громадськости вільного світу

2 Поза Майданом. Політичні підсумки року коментують члени редколегії

«Критики» Ярослав Грицак, Володимир Кулик, Юрій Шаповал,

Олександр Мотиль

Ми з тривогою спостерігаємо, як на східних кордонах

Европейського Союзу посилюються загрози для свободи та

гідности людини. У Білорусі тривають репресії, що своїм роз-

махом та жорстокістю повертають цю частину світу у найбез-

надійніші часи Совєтського Союзу. Кандидати у президенти та

студенти, громадські діячі та інтелектуали стають жертвами

брутального насильства. Придушивши у день грудневих пре-

зидентських виборів опозиційний мітинґ у Мінську, білорусь-

ка влада ув’язнила понад 600 громадян, із них близько 20 за-

грожені залишитися в ув’язненні на 10–15 років – лише за го-

товість обстоювати цінності, які після падіння Берлінського

муру, здавалося, здобули тріюмфальну перемогу в усій Европі

та більшості країн решти світу.

В Україні бачимо стрімке скочування до авторитариз-

му та початок розправи з опозицією – і то протягом неповно-

го року. Останні місцеві вибори показали, наскільки крихки-

ми та поверховими були демократичні здобутки п’яти років

після Помаранчевої революції, і продемонстрували тривожну

тенденцію водночас до розчарування та розпачу однієї частини

суспільства і до радикалізації іншої, готової тепер підтримати

ксенофобів-націоналістів, щоб запобігти втягуванню країни в

орбіту кремлівського впливу.

Росія потерпає від цинічного надуживання правом й оста-

точно прощається з оманливими надіями на бодай частко-

ву «демократизацію» та «модернізацію» згори: російське сус-

пільство, напередодні президентських виборів сповнене стра-

ху, відчаю та безнадії, вкотре поставлене перед вибором між

практикою контрольованого безправ’я зверху та перспективою

неконтрольованого вибуху насильства знизу.

В Україні, Росії, Білорусі виросло покоління, для якого

Совєтський Союз, масові репресії, концтабори, каральна пси-

хіятрія й тотальний страх – тільки слова з підручника історії.

Ми легковажно сподівалися, що зростання молоді в обстави-

нах відносної свободи назавжди захистить наші суспільства

від прагнення обміняти своє завтра на своє вчора, свободу на

той чи той ерзац стабільности й сумнівного добробуту.

Насправді ж ми знову вразливі до спокуси простих і ради-

кальних рішень, толерантні до застосування насильства і ладні

улягати беззаконню та коритися навіть нелеґітимному началь-

ству, а та частина наших суспільств, що опирається цьому, го-

това визнати свою поразку. Почасти провина за це лежить на

нас самих. Проте часто позиція тих країн і міжнародних ор-

ганізацій, що мали бути головними речниками громадянських

прав і свобод, демократії та ринку, послаблювала наші арґу-

менти. Застосування подвійних стандартів і ганебні компро-

міси з диктаторами та шахраями, серед котрих були й можно-

владці наших країн, призвели до того, що навіть відчайдушні

адвокати свободи у наших країнах пригнічені, якщо не здемо-

ралізовані.

Змінився загальносвітовий контекст. Двадцять років тому,

за часів оксамитових революцій у Центрально-Східній Европі,

нерозривний зв’язок демократичних свобод та економічного

добробуту видавався аксіомою. Стрімке економічне зростан-

ня країн, де права людини, приватність, свобода слова та пере-

конань аж ніяк не є цінностями, підважує впевненість вільно-

го світу у своїй правоті. У свідомості багатьох тріюмф остан-

ньої декади XX століття виглядає лише як короткотривалий

момент засліплення. Ми стоїмо перед загрозою: ті, хто не по-

годжується віддати свободу за спокій, знову стають меншістю і

вже не тішаться широкою пошаною та підтримкою. Політичні

в’язні в тюремних камерах Мінська, Києва а чи Москви,

Краснокаменська або Ашгабада чи Ташкента (навіть якщо по-

минути Синцзян, Тибет чи Іран), нагадують нам про справжню

ціну цих викликів.

Якщо ми чогось і навчилися за це двадцятиліття, так це

того, що утвердження свободи ніколи не буває остаточним, що

свобода ніколи не буває убезпечена повністю. Навіть не аж та-

кий уже очевидний технологічний тріюмф, який уможливив

об’єднання спільнот і вільний обмін інформацією, виявляєть-

ся примарним, коли бракує віри, спроможности і твердого уяв-

лення про засадничі цінності та наснаги їх щодня обстоювати.

І доступний інтернет, ба навіть проривні, здавалось би, соці-

яльні мережі безсилі, коли по інший бік монітору бракує гро-

мадянського духу і панує апатія.

Можливо, захищати свободу у XXI сторіччі буде так само

складно, як і у ХХ. Але втрата свободи будь-де на Землі роз-

хитує самий фундамент, на якому людство, уособлене вільним

світом, спирало свій стрімкий демократичний поступ протягом

кількох останніх століть. Ми закликаємо тих, хто нині живе у

цьому вільному світі, у суспільствах, що вперто та болісно

виборювали свої свободи: не будьте байдужі, не віддавайте

Східної Европи пітьмі нової деспотії, не полишайте Білорусь,

не полишайте Україну, не полишайте Росію за межею права та

свободи. І заради нас – і заради себе.

4 Микола Рябчук. Кінець Другої Республіки

5 Михайло Мінаков. Покора східноевропейській долі

7 Марія Маєрчик, Ольга Плахотнік.

Радикальні «Фемен» і новий жіночий активізм

10 Степан Величенко. Капіталізм, бідність і русифікація

14 Станіслав Кульчицький. Польські свідчення про український геноцид

16 Андрій Портнов, Тетяна Портнова. Переможці та жертви ніяк не

порозуміються

Дискусія:

19 Микола Галів. Такою є правда

21 Лист: Марта Пискір

22 Валентина Шандра. Леґітимаційна мітотворчість та її пам’ятки

26 Вадим Ададуров. Чужі серед свого

27 Томаш Стриєк. Національні культури у дзеркалі сусідів

31 Тетяна Дзядевич. Прагнення зрозуміти

33 Марія Ревакович. Мова як протагоніст у сучасній українській літературі

35 В’ячеслав Левицький. Аспірантський острів і навколишня навіґація

37 Микола Сорока. Модерність, еміґрація and all that jazz

40 Майкл Флаєр. Часи і літа строгого філолога

42 Григорій Грабович. Задзеркалля героїчної доби

43 Горас Ґрей Лант. З приводу спогадів Шевельова

47 о. Віктор Маринчак, Інна Захарова. Щаслива Марлена Рахліна

47 Міхаіл Хейфец. На межі можливого

48 Summary

www.krytyka.com

Автори

МИКОЛА РЯБЧУК

письменник, публіцист, досліджує проблеми громадянсько-

го суспільства, національної ідентичности і націоналіз-

му. Остання книжка – «Улюблений пістолет пані Сімпсон.

Хроніка помаранчевої поразки» (Київ, 2009).

МИХАЙЛО МІНАКОВ

доктор філософських наук, доцент катедри філософії та релі-

гієзнавства Києво-Могилянської академії, президент Фонду

якісної політики, секретар Кантівського товариства в Україні,

автор численних праць з історії сучасної европейської філо-

софії, філософської освіти, політичної та соціяльної філосо-

фії.

МАРІЯ МАЄРЧИК

кандидат історичних наук, соціоантрополог, історик культу-

ри, фахівець із ґендерної проблематики та квір-студій, нау-

ковий працівник Інституту народознавства НАН України.

2011 року «Критика» випустить у світ її монографію «Тіло

та ритуал. Структурно-семантичний аналіз українських об-

рядів родинного циклу».

ОЛЬГА ПЛАХОТНІК

фахівець із соціяльної філософії, філософії освіти та ґен-

дерних студій, старший викладач катедри філософії

Національного аерокосмічного університету ім. Жуковського

«ХАІ», працівниця Харківського центру ґендерних до-

сліджень. Дописує в часописи «Ґендерні дослідження»,

«Постметодика», «Філософія освіти», «Гуманітарний часо-

пис» та інші.

СТЕПАН ВЕЛИЧЕНКО

історик, науковий працівник Центру европейських, росій-

ських й евразійських студій і катедри українських студій у

Торонтському університеті. Остання книжка – «State Building

in Revolutionary Ukraine: A Comparative Study of Governments

and Bureaucrats, 1917–1922» (Торонто, 2010).

СТАНІСЛАВ КУЛЬЧИЦЬКИЙ

доктор історичних наук, професор, заступник директора

Інституту історії України НАНУ, фахівець з історії України

XX століття. Остання книжка – «Голод 1932–1933 рр. в Україні

як геноцид: труднощі усвідомлення» (Київ, 2007, 2008).

АНДРІЙ ПОРТНОВ

історик, відповідальний редактор часопису «Україна Модер-

на», гостьовий викладач Університету Гельсинки. Остання

книжка – «Упражнения с историей по-украински» (Москва,

2010); «Критика» готує до видання його дослідження з істо-

рії еміґраційної, підсовєтської та сучасної української історі-

ографії «Бійці за історію».

ТЕТЯНА ПОРТНОВА

історик, науковий працівник Дніпропетровського національ-

ного університету. Остання книжка – «Міське середовище і

модернізація: Кате ринослав середини XIX – початку XX ст.»

(Дніпропетровськ, 2008).

МИКОЛА ГАЛІВ

український еміґраційний публіцист і громадський діяч, член

УГВР, у 1970–1990-х роках – один з очільників Українського

патріярхального товариства в США, в 1977–2002 – редактор

місячника «Патріярхат». Нині емерит, живе в Нью-Йорку.

ВАЛЕНТИНА ШАНДРА

доктор історичних наук, професор, старший науковий пра-

цівник Інституту історії України НАНУ, досліджує істо-

рію влади в українських губерніях Російської імперії остан-

ньої чверти XVIII – початку XX століття. Остання книжка –

«Генерал-губернаторства в Україні: XIX – початок XX ст.»

(Київ, 2005).

Решту довідок про авторів цього числа «Критики»

див. на с. 47 ⇒

Редакційна колеґія:

Юрій Андрухович, Боґумiла Бердиховська,

Ярослав Грицак, Володимир Кулик, Михайло Мінаков,

Олександр Мотиль, Сергій Плохій, Юрко Прохасько,

Микола Рябчук, Олександр Савченко, Олексій Толочко,

Юрій Шаповал

Головний редактор

Григорій Грабович

Відповідальний редактор

Андрій Мокроусов

Редактор інтернет-проєкту

Олег Коцюба

Критика

Листопад–Грудень, 2010

Поза Майданом

Підсумки політичного року

го розвитку – як це вдалося полякам

після падіння комунізму.

Гірше від незаслуженої перемоги

може бути лише незрефлексована по-

разка. І тут нам є над чим попрацюва-

ти у наступному році.

культурно-цивілізаційному напрям-

ку чи радше фронті нова влада по-

чала зі «здачі» Севастополя, відмо-

ви від НАТО, розгрішення Москви за

Голодомор та призначення міністром

освіти демонстративно проросійсько-

го Табачника, який відтак не втомлю-

вався декларувати рішучий розрив із

націоналізмом і поворот до загально-

людських, тобто російських вартос-

тей. Щоправда, під кінець року тут

настало щось на кшталт перемир’я з

прибічниками Европи та неросійської

ідентичности: дальшого поглинання

України Росією, принаймні явного,

поки що немає, стосунки з Брюселем

режим наголошує не менше, ніж із

Москвою, а проєкт закону про мови,

що мав зробити російську по суті дру-

гою державною, президент, здається,

вирішив притримати – може, до ви-

борів. Це єдиний напрямок, на яко-

му Янукович поки що зберігає амбі-

валентність у стилі Кучми, тоді як на

двох інших він пішов далі за свого на-

ставника в антидемократичній кон-

солідації влади та антинародних еко-

номічних реформах, принаймні якщо

порівнювати «здобутки» за перший

рік перебування при владі.

Спосіб руху та ступінь просування

режиму на кожному з напрямків вели-

кою мірою залежали й залежатимуть

від реакції його головних зовнішніх

партнерів, тобто Росії та Заходу, а та-

кож опозиції та громадськости в самій

Україні. Росія, звісно, мало перейма-

ється нашою демократією та добробу-

том: їй важливо домогтися поступок у

стратегічних, економічних та ідеоло-

гічних питаннях, тобто, крім уже до-

сягнутого, ще «трубу» та мову, а по-

тім урахування російських інтересів

у приватизації ласих об’єктів. США

про нас майже забули, а ЕС переду-

сім дбає про стабільне постачання на-

шою територією енергоносіїв та нор-

малізацію стосунків України з Росією.

Януковичева відмова від евроінтеґра-

ційної настирливости потішила евро-

пейців не менше, ніж відмова від про-

тистояння Росії, проте цілком відда-

вати Україну у сферу впливу Москві

вони, здається, все-таки не хочуть,

тим паче що бачать невелике бажан-

ня нової української влади туди відда-

ватися. Прагматичні володарі України

потребують від них зрозумілих і пре-

зентабельних для народу речей на

кшталт безвізового режиму й вільної

торгівлі, а Европа, крім вільної тор-

гівлі на вигідних їй умовах, домага-

ється від Києва хоч якоїсь демократії,

щоби виправдатися за те, що має з ним

справу. Якусь демократію Янукович

їм дасть, принаймні вони оголосять її

демократією, щоб не повторювати по-

милки, яку свого часу зробили над-

мірною вимогливістю до Лукашенка.

Інакше кажучи, вони нам не дуже до-

поможуть.

На жаль, ми не дуже хочемо й до-

помогти собі самі. На тлі підприєм-

ницького Майдану та поступки (на-

віть якщо вдаваної, то все одно симво-

лічно важливої) влади його головній

вимозі це твердження може видати-

ся надмірно песимістичним, проте я

бачу для нього не менше підстав, ніж

у день невдалої спроби опозиції пе-

решкодити ратифікації «харківських

угод». Протест однієї добре свідо-

мої своїх інтересів соціяльної групи

проти явного зазіхання на ці інтереси

Ярослав Грицак

між «помаранчевими» президентом і

прем’єр-міністром. Ця криза дошку-

ляла всім і робила Україну «хворою

людиною Европи». Однак те, що він

пропонує взамін, не можна назвати

одужанням: одна частина країни під-

падає під нівеляторський валок реґіо-

налів, друга, менша – Галичина – стає

заповідником крайнього націоналіз-

му. Якщо партії влади вдасться закон-

сервувати такий поділ, то легко спрог-

Д ля істориків один рік є занадто ма-

лою одиницею часу, щоб говорити

щось певне. Їхній улюблений масш-

таб – століття, а щонайменше – десять

років. За збігом обставин, цей рік за-

вершує двадцятиліття після краху ко-

мунізму в 1989–1991 роках і десяти-

ліття після 11 вересня 2001 року – два

часові відрізки, що уособили дві взає-

мозаперечні тенденції.

З одного боку, після падіння

Берлінського муру демократія тор-

жествує всюди. Вона вийшла за межі

своєї історичної батьківщини – ста-

рої католицької Европи разом із її ко-

лоніями – і поширилася на східно-

християнські та мусульманські тери-

торії. Це потверджено розширенням

Европейського Союзу на схід і кольо-

ровими революціями – з яких україн-

ська була чи не найбільшою, але явно

не найуспішнішою.

З другого боку, минуле десятиліття

навряд чи ввійде в історію як «кольо-

рове». Бо воно пройшло під гаслами

боротьби з тероризмом і в тіні глибо-

кої економічної кризи. Дослідження,

проведене під кінець 2009 року, свід-

чить: якщо поставити людей перед

вибором – демократичні цінності чи

високі стандарти життя? – то навіть у

Західній Европі та Північній Америці

більшість пожертвує демократією на

користь добробуту. Показово, що про-

тягом цього десятиліття найдинаміч-

ніше зростав Китай, чий політичний

режим є прямим запереченням рево-

люційного духу 1989 року, і Росія, яка

активно і цілеспрямовано від цього

духу відмовляється.

На тому ширшому історично-

му тлі легко підвести підсумки року

для України: вона перестає уособлю-

вати першу тенденцію й дедалі біль-

ше схиляється до другої. Ніщо не де-

монструє це виразніше, аніж різниця

між двома виборами, президентськи-

ми та до місцевих органів влади: пер-

ші задовольняли означення «вільні та

демократичні», другі такими вже не

були.

Що, однак, залишається незмін-

ним, то це велика амбівалентність

нинішнього політичного становища:

попри те, що режим Януковича ро-

бить усе, щоби згорнути завоювання

Помаранчевої революції й утвердити

авторитарний стиль правління, під кі-

нець цього ж року авторитарне май-

бутнє України не виглядає таким уже

певним і переконливим, – свідченням

чого є масові протести підприємців на

Майдані.

Політичний режим, встановлюва-

ний в Україні протягом цього року,

можна назвати «авторитаризмом із

людським обличчям». Йому бракує

міцности й безоглядности, власти-

вих сусіднім Росії чи Білорусі. Він

послуговується европейською рито-

рикою і називає европейську інтеґра-

цію своєю стратегічною метою – цьо-

го не робить ані Москва, ані Мінськ.

Головною заслугою цього режиму

є те, що він покінчив з українською

політичною кризою – конфліктом

Володимир Кулик

Ц ілий рік – не в календарному, а в

політичному сенсі, тобто від часу

вступу на посаду нового президен-

та, дії якого відтак переважно визна-

чали напрямок руху держави, – три-

вав повзучий державний переворот.

Почавшись призначенням уряду всу-

нозувати дальший розвиток України:

український варіянт м’якого автори-

таризму прийшов «всерйоз і надов-

го». За таких умов Януковичу щонай-

менше забезпечено другий президент-

ський термін.

На мою думку, головним запо-

біжником проти скочування України

в лабети авторитаризму є «третя

Україна». Це – і географічно, і полі-

тично – Україна центру. Вона пред-

ставлена в усіх верствах населення,

але виразніше її видно серед освіче-

ніших і молодших мешканців вели-

ких міст. Вона є тим яйцем, у якому

заховано Кощієву смерть. От тільки

немає ані героя, ані ідеологічного ві-

стря – тої казкової голки, надламавши

яку, можна покінчити з привидом ав-

торитаризму в Україні.

Якщо вдатися до історичних па-

ралелей, то українська ситуація

2010 року нагадує мені польську з се-

редини 1970-х років: те саме загроз-

ливе наростання зовнішніх боргів без

наявности економічного механізму їх

виплати, та сама розгубленість серед

опозиції та фрустрація населення, те

саме відчуття, що Польща безнадійно

втратила свій шанс цивілізаційного

розвитку. Минуло, однак, декілька ро-

ків, а потім десятиліть, і ситуація змі-

нилася докорінно.

Польський приклад учить Україну

надії. Допоки втеча України від сво-

боди не є ані повною, ані остаточною,

доти зберігається простір для гри.

Україна не впоралася з тим шансом,

який вона дістала 2004 року. Певною

мірою вона на це заслужила: у неї не

виявилося еліти, що могла би вивести

країну на інший рівень цивілізаційно-

переч чинній тоді Конституції, він

продовжився шулерською заміною са-

мої Конституції та безсоромним збе-

реженням у своїх посадах президента

й парламенту, обраних за нечинною

тепер Конституцією, а закінчитися

(вже в календарному 2011-му) має всі

шанси цинічним продовженням депу-

татських повноважень усупереч уже

новій Конституції – певно, на відшко-

дування за згоду з несприятливою

для них зміною правил гри. Поміж

тим були ще безпідставне відкладен-

ня місцевих виборів і досить маніпу-

лятивне їх проведення через пів року.

Паралельно з обмеженням демокра-

тії розпочалося те, що можна було б

за іншого спрямування та проведення

назвати конче потрібними соціяльно-

економічними реформами, а за наяв-

ного важко не скласифікувати як руй-

нування економічної бази демокра-

тії – середніх і дрібних підприємців,

котрим влада наказує нести головний

тягар фінансової відповідальности,

не чіпаючи нерозривно пов’язаних із

нею олігархів. Пересічні громадяни

вже трохи відчули принади «покра-

щення життя вже сьогодні», але го-

ловний удар, либонь, чекає на них у

наступному році, завбачливо звільне-

ному від виборів і, отже, потреби де-

монструвати турботу влади про народ

та хоч трохи ховати від нього конт-

раст між затягуванням пасків грома-

дян і розкошуванням політиків і чи-

новників. Зокрема, різке підвищен-

ня цін на комунальні послуги влада

збирається доповнити аж ніяк не по-

кращенням самих послуг, а приму-

совим виселенням тих людей, які не

зможуть за них платити. Нарешті, на

Критика, число 11–12 (157–158)

означатиме готовість суспільства до

протидії владі лише в тому разі, якщо

стане початком серії виступів різних

груп і пошириться з економічних ін-

тересів на політичні. Після квітневого

кількатисячного протесту проти кину-

того в Харкові виклику незалежниць-

ким та прозахідним вартостям міль-

йонів українські громадяни майже

не опиралися щораз новим владним

зазіханням. Ані скасування чинної

Конституції, ані перенесення на спер-

шу не визначений час місцевих вибо-

рів, ані підвищення цін на комунальні

послуги не викликали в масах актив-

ного спротиву. Далися взнаки занепад

старих партій і відсутність гідних до-

віри нових, а головне, брак активних

і авторитетних громадських організа-

цій, спроможних вивести людей на бо-

ротьбу за свої права. Хотілось би віри-

ти, що вони скоро постануть а чи вже

постають і завтра про себе заявлять.

Але поки що ми звикаємо до щораз

більшого свавілля влади та безправ’я

громадян, учимося не очікувати нічо-

го доброго й радіти, коли не сталося

чогось дуже поганого. Мої особис-

ті успіхи в цьому навчанні стали для

мене чи не найсумнішим підсумком

першого року України з Януковичем.

лежить почесне і незаперечне право

писати заяви і протести в інтернеті

та медіях, фіксувати будь-які «проко-

ли» влади, застерігати, закликати (зо-

крема, до того, щоби брати звання та

посади представників нинішньої елі-

ти України у лапки), чубитися одне з

одним на предмет того, хто більший

патріот, хто «гостріше» скаже/напише

про «антинародний режим» тощо.

Спостерігаючи все це, доходжу

висновку, що є ще один підсумок по-

літичного року: суспільство (особли-

во та його частина, яка не втратила

здатности бути таки незалежною) не

змогло привчити режим Януковича

до себе . Проте саме це є доконечним

тичний гравець, увесь час б’є в штан-

ґу (та ще й не м’ячем – головою!), а не

забиває ґоли чинній владі?

І насамкінець. Одним з уроків ми-

нулого року вважаю потребу нагаду-

вання. Не дивуйтеся. Поясню прикла-

дом із близької гуманітарної сфери. У

ній за цей рік також багато підсумків.

Переважно сумних: достатньо згада-

ти тріюмвірат Табачник–Солдатенко–

Ґінзбурґ. Тож буде не зайвим нагаду-

вати йому, що не «українські націона-

лісти» у подобі ющенківців вигадали

відзначати річниці Голодомору, і не

тільки вони причетні до ухвалення за-

кону, де його кваліфіковано як гено-

цид.

Цій владі треба постійно нагадува-

ти про неї саму, нагадувати, що вона

казала і що «забула». Тут окреслюєть-

ся особливий обов’язок для нас усіх.

Нехай « вони » привчаються слухати

« нас ». Бо «їхня» влада – не вічна. І

про це також слід нагадувати.

Олександр Мотиль

В становлений в Україні законними,

напівзаконними та незаконними спо-

собами гіперцентралізований, сул-

танський режим Віктора Януковича

став тепер перед трьома викликами:

він мусить доводити свою 1) ефек-

тивність; 2) леґітимність; 3) стабіль-

ність. Чи спроможний режим на ці

виклики відповісти, покажуть 2011–

2012 роки.

Високоцентралізовані режими

є неефективними зі своєї природи.

Проблем багато, розв’язання їх ви-

магає глибоких знань і обширної ін-

формації, і ніякий лідер не спромож-

ний самотужки забезпечити потріб-

ну міру комплексности, тим паче коли

інтелектуальний і освітній рівень лі-

дера викликає певні сумніви. Що гір-

ше, цей режим цілковито залежить від

олігархічної та кримінальної Партії

реґіонів, яка не спроможна впрова-

джувати зміни, що суперечать її вузь-

ким інтересам. Докорінні структур-

ні реформи за такого режиму нездій-

сненні.

Режим із такими обмеженнями не

може бути леґітимним в очах більшос-

ти населення. Він нікого не представ-

ляє і нікого, крім себе, не захищає.

Унеможлививши докорінні реформи

та стабільне поліпшення економіки,

султанський режим прирікає себе на

деґрадацію, внутрішні усобиці, зрос-

тання неефективности і – дестабіліза-

цію зсередини.

Майдан-2 став важливим доказом

того, що громадянське суспільство в

Україні живе, міцнішає та розвиваєть-

ся, що апатія та безнадія невиправда-

ні, і можна передбачати широкомасш-

табні протестні акції. Кілька місяців

гострої критики податкового кодексу,

кілька місяців підприємницьких мані-

фестацій по всій Україні мали б ста-

ти для розумного режиму сиґналом,

що назріває конфліктна ситуація, –

але Янукович повністю проіґнорував

настрої населення і зробив Майдан-2

неминучим. Саме всевладність султа-

на схиляє його до таких помилок, на

які він не має права, і які однак у май-

бутньому стануть для цього режиму

звичайною річчю. Підвищення пен-

сійного віку, скорочення пільг, зрос-

тання інфляції зроблять цілком мож-

ливим і Майдан-3.

Режим сподівається, що підпорою

його леґітимности стане футбольний

чемпіонат 2012 року. Вірогіднішим є,

однак, що зменшення ерозії демокра-

тичних свобід через потребу вигляда-

ти пристойно перед туристами допро-

вадить до ще більшої його делеґітимі-

зації.

Завданням демократів є об’єднати

протести підприємців, студентів, ро-

бітників під гаслом демократії, прав

людини тощо. Поляки у 1970–1980-х

роках переконливо довели, що такий

союз цілком можливий. «Соціяльна

солідарність» може стати наріжним

каменем «національної ідеї».

Юрій Шаповал

Х оч би як публічні інтелектуали за-

кликали (як-от Микола Рябчук) ужи-

вати звання та посади нинішніх ке-

рівників України тільки в лапках чи з

приміткою «так звані», головний ре-

зультат політичного року полягає на-

самперед у тому, що Янукович і його

клеврети привчили Україну до себе .

Привчили за час, що минув після

пам’ятної інавґурації, коли перед но-

вообраним Президентом зачинялися –

але не зачинилися – двері Верховної

Ради. Як стверджував колись Макс

Вебер, політичний смисл випливає із

конфлікту. А в основі конфлікту ле-

жить прагнення володіти ресурсами і

статусами. Так от і ресурсами, і ста-

тусами «януковичі» і «яновичі» таки

оволоділи.

Можливо, когось це здивує, але я

не вбачаю у цьому суцільного неґа-

тиву. Чому? Тому що з цими людьми

все більш-менш зрозуміло. Можна до

певної міри прогнозувати їхню пове-

дінку, оцінки, можливі реакції. Відтак

можна вибудовувати власні стратегії

щодо цієї влади. Пригадаймо, як це

важко (а часом боляче) було робити

із непередбачуваними представника-

ми влади попередньої (насамперед з

огляду на певні апріорні ілюзії щодо

Віктора Ющенка та когорти «пома-

ранчевих»).

Існує щонайменше три рівні реф-

лексії навколо політики: звичайний,

професійний і науковий. На цих рів-

нях уживають різних дискурсів, які

мало перетинаються між собою.

Системи описів, пояснень і оцінок тут

не збігаються. Цей уже майже проми-

нулий рік показав, що «прості» люди,

як і раніше, вбачають у нинішніх ке-

рівниках щось своє і чекають від них

земних речей. Професійні політики

(такі, наприклад, як Юлія Тимошенко)

вбачають зовсім інше і «гнуть» свою

лінію. Науковцям залишається опи-

сувати, пояснювати, рекомендува-

ти etc. Публічним інтелектуалам на-

для збереження нормального публіч-

ного простору, для збереження тих

цінностей, у любові до яких клянеть-

ся кожен, хто не вбачає у телеящику

єдине інтелектуальне джерело.

Здається, Михайло Мінаков напи-

сав нещодавно у «Критиці» про важ-

ливість тверезого та раціонально-

го ставлення до владних еліт, навіть

тоді, коли негайно хочеться кращо-

го. Це правда. Брак такого тверезого

та раціонального ставлення і до влади

і до опозиції з боку українських інте-

лектуалів став також одним із підсум-

ків минулого політичного року.

Ще одна важлива тема – опози-

ція. Еврокомісар із питань розширен-

ня та европейської політики сусід-

ства Штефан Фюле якось закликав:

для досягнення «високих політич-

них цілей Україна та її друзі повинні

завоювати серця і думки». А ще цей

діяч переконаний, що влада й опози-

ція в Україні повинні «демонструва-

ти спільно різні береги політичних

думок». Важко не погодитися з цією

(евро)комісарською тезою, автора якої

Янукович по-домашньому смачно на-

звав «Філє». Теза направду смачна,

але не їстівна в Україні. Тут діє прин-

цип, що його колись висловив, здаєть-

ся, Шарль де Ґоль: я поважаю опонен-

тів, але не маю наміру їх толерувати.

Рік показав (і це ще один підсумок),

що влада не толерує опозицію, але ні-

куди не подінеться, муситиме поважа-

ти. Та придивімося, чим насправді є

опозиція і ті, хто себе протиставляє

режимові Януковича, у який спосіб

вони доводять свою позицію? Якщо

все добре, то чому вони не виклика-

ють довіри у суспільства? Чому Юлія

Тимошенко, нібито вправний полі-

Причетний до цього був якраз

прем’єр-міністр України Віктор

Янукович. Це він схвалив рішення ки-

ївської влади про виділення землі для

Державного історико-меморіяльного

комплексу жертв голодомору і в трав-

ні 2003-го доручав Табачникові подати

пропозиції щодо утворення науково-

методичної робочої групи для коор-

динації виконання цього розпоря-

дження. А 2007 року, знову на посаді

прем’єр-міністра, підписав розпоря-

дження «Про затвердження Плану за-

ходів на 2007–2008 роки у зв’язку з

75-ми роковинами Голодомору 1932–

1933 років в Україні». В ньому – і кни-

га пам’яті, і пошук місць поховань, і

переговори щодо російських архівів, і

ще багато чого цікавого. Зокрема, се-

ред міжнародних заходів – пам’ятник

жертвам голоду у Вашинґтоні, а ще

такі пункти:

36. Провести інформаційно-роз’яс-

нювальну роботу та здійснити за-

ходи щодо визнання міжнародною

спільнотою, зокрема Генеральною

Асамблеєю ООН і Европейським

Парламентом, Голодомору гено-

цидом українського народу. Про-

довжити діяльність із схвалення

відповідних документів органами

законодавчої влади іноземних дер-

жав.

39. Здійснити переклад офіційними

мовами ООН матеріялів та доку-

ментів, що стосуються Голодомору,

і надіслати їх на адресу урядів та

парламентів іноземних держав.

І після цього – заявляти те, що за-

явив Янукович у Брюселі? І сподіва-

тися, що хтось серйозно сприйматиме

сервільні підтакування Табачника–

Солдатенка–Ґінзбурґ?

□

Листопад–Грудень, 2010

Plik z chomika:

Inne pliki z tego folderu:

Inne foldery tego chomika: